На полі смиренному. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

      Весною пригнали під монастир плоти, колоди поскладали на високому березі, а потім носили їх підбору. Чвакала під ногами розтовчена глина, інколи колода сприскувала з пліч і котилася додолу. Тоді носії кричали і свистіли застережно, і хто був унизу – розприскувалися на всі боки. Пахло водою, мокрим зіллям та рибою; недалеко від берега рибалки закидали сіті. Небо цвіло молоде і ясно-синє, а коли рибалки витягували сітку, та блищала затягнутими водою лунками, наче срібна.

      Святоша спинився на мент і задивився на Дніпро. Здавалося йому, що це під'їжджає він на човнах з дружиною до Києва і дає назустріч дерев'яним стінам та вежам сурмовий клич; сонце сідає і запалює воду золотом, а човни його згоряють поміж нього. Святоша скреготнув зубами і кинув на плече колоду.

      – Не надривайся так, брате Миколо, – сказав низенький чернець із стрішкуватими бровами, брат Никодим. – Берімося разом!

      Але Святоша тільки метнув поглядом у бік Никодима – пізніше той Никодим став єпископом Суздальським – і потяг під гору. Свита його була замащена болотом так само, як і мантія, а грубі чоботи стали від глини руді. Він ішов повільно, балансуючи з колодою на слизькій стежці. Інколи хапався за обсаджені зеленими бруньками гілки кущів і втримував рівновагу.

      – Давай, брате Миколо, допоможу, – сказав, спускаючись униз, юродивий Ісакій, той, до якого приходив диявол у подобі Ісуса Христа, – а то плечі свої князівські зітреш…