Мор. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Бов! – почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи. Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби

      байдуже – весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З'явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.

      Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, – блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це – мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, – радіти ж не поспішав.

      Цього разу перед ним лягло таки справжнє місто. До сліз в очах видивлявся мерехкий простір: дорога добігала до розчинених воріт, а жита кінчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи біль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася – іржаво зарипіли вереї. Озирнувся: за плечима, як завжди, висів гудливий рій мух. Махнув на них, але марно. З воріт виїжджали один за одним вози. Странній швидко пішов назустріч тим возам, але невдовзі змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сів на узбіччя й чекав, доки ті вози доїдуть до нього. Спокійно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, і йому було приємно слухати цей звук. Странній дивився на той виїзд крізь примружені повіки. Треба було пропустити валку, щоб увіти у середмістя, і він терпляче очікував. Вози були великі, криті – палуби, біля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, і лише внизу поблискували черевики із зав'язаними биндами. У руках візники тримали по довгому, вузькому ножеві, а замість облич у них стриміли загнуті донизу дзьоби. Очниці було засклено, і ті скляні очиська дивно блимали проти сонця. Пальці рук у візниць покривалися рукавицями з довгими кігтями.

      «Морові лікарі», – здригнувся странній.

      Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході.

      – Хворий? – спитав коротко, і голос його з-під маски зазвучав голосно й насторожено. – Чого тут стираєшся?

      Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати.

      – Хочу, пане, пройти в місто, – сказав він, розглядаючи свої розбиті патинки.

      – Живеш там?

      – Ні, – сказав стравній. – Не живу і не маю нікого рідного. Лікар сердито блимнув на нього скельцями машкари.

      – Шукаєш смерті?

      Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться.

      – Я довго мандрував, – відказав спокійно. – Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже СКАЧАТЬ