Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний i е», – думає вiн, мовчки бейкаючись.

      Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.

      – Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

      – Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

      – Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.

      Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

      – То ти, Федоре, сам?

      – Атож.

      – Так прощавайте. На добранiч!

      – Прощай. Добранiч!

      Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що б його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

      – Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.

      – I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

      – Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.

      – То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

      – У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.

      I в одну мить розстебнув кожух.

      Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

      – Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала Христя i зареготалася.

      – Христе! – скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

      – Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

      – Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

      – Чого ее так? – спитала.

      У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

      – Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.

      Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.

      – Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

      – Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.

      Христя важко зiтхнула… «Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий СКАЧАТЬ