Земля. Ольга Кобилянська
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Земля - Ольга Кобилянська страница 2

СКАЧАТЬ осталось в її душі струн, які лучили її з життям. Всі інші повривались одна по другій немилосердно…

      Тепер була жура за поля і її доньку тим страховищем, що сіпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а вднину проганяло мову й усміх з її живих уст.

      У неї був і брат, одинокий лише. Петро було йому на ім'я. Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. Але й він спричинявся до її гризоти. Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м'який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками.

      Мав свої жалі.

      Роїв собі їх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магією тягнуло.

      Він відступив своє поле сестрі під умовою, що має проживати при ній до кінця свого життя, але, впившися, твердив, що вона витуманила те поле у нього, що чигає на його смерть і жалує йому кожного кусника хліба і т. ін., і що з нього не буде вже ніколи ґазда, як інші люди. Женитися не хотів, бо, як казав, своєї власної хати не мав, а в винаймленій не хотів сидіти. Гонор не позволяв. Не був із такого роду, щоб, оженившися, іти зараз на жіноче або комірне. Він походив із попівського роду. Пригадував собі ще діда… В дійсності не думав ніколи про женитьбу поважно. В молодих літах рвався за фірманкою, «шалів», як сам оповідав, за кіньми, наймаючись то тут, то там, по панах, а пізніше не припадали йому сільські дівчата до вподоби, – і його найкращий вік перейшов, що й сам не стямився, як і коли. Уходив у сільських дівчат за якогось недоступного героя, на якого не ялося[8] їм підносити очей.

      Їм лестило се, наколи він закинув до них своїм дзвінким, геройським, далекосяглим голосом яке-небудь підхлібне слово або, зажартувавши, обняв яку, блискавкою притискаючи її до себе, але думати про нього, як про жениха, не вспіла ніколи ні одна. Молитов знав стільки, що й сам дяк, а своїх сільських товаришів, що не підходили йому під пару, трактував із легковаженням.

      Убирався гарно, в самі тонкі і дорогі строї[9], жив безжурно з дня на день, одначе був би, без уваги на свою лицарську вдачу, пропав марно, якби не сестра, що, мов добрий дух, сторожила над усіма в своїй хаті і не давала нікому духом і тілом пропадати.

      Парасинку любив над усе.

      Всі свої теплі, ніжні почування переносив на молоде, несміливе дівчатко, що мов та пташина, вешталося між самими старшими, безжурно та пестливо тулячися то тут, то там.

      Однак се все не вменшало турботи Докії про будучину доньки. Вона відчувала й бачила, що становила одна собою підвалину цілої будівлі, в якій хоронилися муж, брат і донька, але відчувала, що сил її не стане вже надовго. Підупадала надто часто на здоров'ї, щоби не віддаватись журливим думкам про будучність. Бачила лиш один вихід із того хмарного положення. Віддати доньку заміж. Але саме тут напотикала на грубий напір Василя. Він любив доньку на свій лад. Трясся вад нею і просто дичів, коли жінка натякала про віддання. Чого дитина мала уступати із хати так СКАЧАТЬ



<p>8</p>

Не ялося – не годилося.

<p>9</p>

Стрій – одяг.