У неділю рано зілля копала. Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Прошептавши сі слова, він жде.

      Мряка висить над селом, не здіймається ще. Вона чи не спиняє дитині вступ. Чи се заповіт, що і його судьба така туманна колись жде?

      Сонце от вже туй-туй зійде, туй-туй розжевріється, а туман не уступає.

      Нараз… що се?

      З противної гори, відділеної від нього лиш невеликою долиною, обзивається голос трембіти.

      Так зрання?

      Так. Се справді голос гірської трембіти, яка щось заповідає сумно і протяжно, мов виразний жаль. Андронаті здається, що її голос всім своїм смутком звалюється на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вітами, а голос трембіти заєдно ішов верхами. Так, як він.

      Андронаті не здержався і сплакав при звуках сеї трембіти. Недобре віщував сей шум трембіти поранком. Андронаті глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоїсь гори, жевріючи кров'ю, пишне, осліплююче. Туман в долині рідшав. Тоді він встав і спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горі, стояло пишне обійстя, що вже своїм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як і досі лісом, все ще сон. Тоді він приступив нечутним кроком до призьби і поклав на неї обережно білого сплячого внука.

      Сам оглянувся.

      Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.

      Господи боже, дай, щоб в добру…

      А далі… чи об'явить що долю дитини?

      Ніщо не відповіло на його думку. Вокруги тихо і тихо. Ні шелесту, ні руху, ні шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранкові тумани здіймалися зніжна вгору і все перед його оком закрили.

      Коли вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.

      – Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…

      – Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, – відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.

      – Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:

      – Чого вам?

      – Чиє се обійстя… он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? – спитав, указуючи на ґаздівство, де зоставив внука.

      – Се… першого багача в нашім селі. Не знаєте?

      – Ні. Я чужий.

      – Михайла Дончука… – додав ще чабан.

      – А діти має?

      – Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там… – і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», і зник межи деревами.

      Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.

      Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.

      Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуниСКАЧАТЬ