Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      – А тепер біжи!

      І я, підхопивши штани, ушкварив од дядька Матвія. Кулею вилетів із саду, вихором промчав через село, і коли б не ставок, то не знаю, де б і зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самісінького вечора. Забрався в очерет, щоб ніхто не бачив, і стояв, аж поки сіло сонце і повернулась із паші худоба.

      Отам, в очереті, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнішою клятвою помститися дядькові Матвієві.

      Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла моє незагартоване серце, які мстиві картини породжувала в моїй розпаленій уяві!

      Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не більш практичний Ванько, який разом зі мною переживав мою ганьбу.

      Ванько жив недалеко од дядька Матвія і вже давно запримітив, як дядько Матвій щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.

      – Через перелаз?

      – Та як собака!

      Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Він вибіг з лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.

      – Тут, – шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка. – Ось тут і копай…

      Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.

      Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:

      – Досить! А то й ребра потрощить!

      І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька.

      – Може, чимось прикрити?

      – Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.

      Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.

      Довго не міг заснути в ту ніч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.

      А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) – пісний на вид чолов'яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.

      Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.

      – Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями – хрясь!..

      – Хто ж її викопав?

      – А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа…

      Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей.

      От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!

      МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА

      Я СКАЧАТЬ