Вігілії. Емма Андієвська

Чтение книги онлайн.

      Навколо тиша, наче із відра.

      Без опертя, в надхитану назальність —

      Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.

      Все кришиться – і навпіл – по ядру.

      За водорозділом – осмерклий сум модрин.

      Що видовжила в береги зозуля.

      Та мозок, що – краплинами лізолу, —

      Ще заки – на новий ракетодром.

      Сама рівнина, що застигла в оці,

      Та – ген – тополь порожні ногавиці.

      Де зовнішнє відбігло всіх регалій,

      Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.

      Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.

      І тиша, що всі стулки розсува.

      У прірву – день. Короткий людський вік.

      Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.

      Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —

      Мелодія – на кришки – і співак.

      Плете ядро усесвіту павук.

      На ниточці тремтять хисткі опуки.

      Усе живе – Тлін – під свою опіку.

      Лиш серце блима – між кущів – ставок.

      Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.

      Хитаються перегородки з дикту.

      Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.

      Не вимкнути – ні колії, ні струму,

      Ні пам’яті розпилений смарагд,

      Де ще життя, – що – димом, – димарі.

      Буття? – Чи серед хаосу – боскет.

      Де – ножицями – неосудний ледар?

      Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.

      В піску гниє – півмісяця – і скат.

      Повітря – з плинних лусок – самоскид.

      Який – над ямою – добіг до влади.

      Надкришуються – всесвіти і люди.

      Ковпак відлунь. І невідчитний код

      Черви, що пробує свідомість гризти.

      Крізь видиме – дедалі глибший розтин,

      І переходи, і мости з віскози, —

      Кров, звільнена від пристрасті і сказу,

      І простір, що на промінь захолов. —

      Неначе хто кватирку прохилив

      В безпростірність, що плаче немовлям.

      Рожеві парасолі краплють з ринви.

      Всім з’явам- простір – за єдину пашу.

      Та де-не-де – ще світлові папуші. —

      Все зовнішнє пішло на відмирання.

      Ступати важко. Небо, як мурена,

      Ковтає душу. Ледве блима пижмо.

      Із каганцем – за існуванням – пошук.

      Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.

      Стіна із лялечок, обернених в мовчання.

      Матерії і духа величини

      Й трикутник зору – крізь медузу ніби.

      Бо видиме, що – невимовне – в набір.

      Немов після потопу суховій,

      Відкрило в серці жилу слухову.

      Життя дало – з розгону – задній хід,

      І не зібрати навіть глею грудки.

      Лиш пам’яті шпичасті осередки

      Із СКАЧАТЬ