Вігілії. Емма Андієвська

Чтение книги онлайн.

      Лиш рибні голови, де вирував базар.

      Ножі змінили, виміри й касети.

      Будинки й вулиці проріджено крізь сито.

      Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.

      На площі тиші довшає пузир.

      Де ще дідок дошукується суті.

      Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.

      І не бруківка, а бруски озер.

      Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.

      Заходять інші вірування й звички.

      Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.

      По спиляному походжа Олімпу,

      Де тільки тіні на воді від паль

      Та човен, що – на той бік – за обол.

      Долини духа спочивають в генах.

      Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.

      Речей поверхня тане, як засмага, —

      Так диня тиші стигне в сновиганні.

      Ще не набрали почуття розгону,

      Світ видимий ще розмовля на миґах.

      Є гірші від поразок перемоги,

      І світла найчорніші перегини.

      Над дійсністю – димок від кантилени.

      Одягнений, неначе в панцер, в луни.

      Весь на межі, на всю тональність кондор

      Відлічує у присмерку секунди

      (Годинник, що без гир і коліщат).

      Буття? Чи кинений на полі бою щит?

      Обличчя. Лінія. І за водою – слід.

      Найнепохитніше – таке ламке й минуще.

      На дні краплини – існування днище.

      Що, як поліп, в поцейбік наросло.

      Із неладу – рука, що – зерна й лад —

      Крізь заграви – на перехрестях – мощі.

      І прапорець на пагорбі, що – нащось.

      Усе велике, що таке – мале.

      Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.

      Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.

      Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —

      Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —

      Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —

      Й ріка, що рінь у душу нагорта.

      На дні віків чекає Пенелопа, —

      Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.

      І женихи, що чинять збитки й шкоду,

      Й Аїда брама, котра замість шлюбу.

      На астролябію поклавши лапи.

      Два грифи – шлях, який веде в нікуди.

      Пішина пам’яті і обрій-естакада.

      Що – світ, із мила й сажі зліпок.

      В предмети згущується роздрібне мигтіння.

      Де щойно тільки гілочки фотонні,

      І від єства – ні обрисів, ні статі.

      В таких глибинах навсебіч летіти. —

      Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.

      Й ніч у мисці, як миньок.

      Не обрій, а вуста, – то там, то тут —

      З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.

      Все причаїлось. Тільки місяць диха

      На вухо. Та – ковтками – блекота.

      У СКАЧАТЬ