завжди не лише Тарас, а й кому лише не лінь, опікувалися), чому саме вона, а не хтось далеко вартісніший, має силу впливати на це поле, від чого залежатиме перебіг світових подій, але Славко, попри те, що всередині присковий товкачик підбиває його на дію, кожного разу не наважується цього вчинити, бо хто ж він такий, аби впливати на долю світу? – і від того, що він не наважується (Славко аж чує, яку ньому рвуться світлові нитки), із чорної діри вгорі витікає, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескінченним тулубом, котра жере час і простір, а з ними і світлове, майже салатне поле, – так, як колись, – із вітамінного голоду не донюхавши: то не та трава, – шестеро Сидоренчишиних котів накинулися на кущ гортензій у вазончику, що його (Славко вже не пам'ятав, з якої саме нагоди) принесла в подарунок самотній на старість Сидоренчисі його мати, – і шолудива коняка, в якій виразно відлунює, – можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубів, – збірна подібність до Сидоренчишиної котячої зграї, котра вікувала в малому помешканні, ні разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на моріжок котів, вони одразу ж принесуть моровицю) не звідавши світу за порогом, на відміну від Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричі на день, щоб відпружитися від дедалі карколомніших, але натомість стовідсотково ефективних, як це він запевняв своїх друзів, теорій, як рятувати Україну, на яку всі державні нації дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч і Дихає, тягнучи на собі старшобратні м’ясожерні зади, однак просто не існує, – обертається з високості до Славка і чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж і вони стають завбільшки з її тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» – в наслідок чого одна по одній щезають галактики, і Славка опадає надривний розпач, як це на нього насувалося тоді, коли він мусів запихати голову в лікувальну трубу, за допомогою якої його відмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленіші шабатурки, лікар у Ґарміші на зворушливо жертвенні, а Для Славка нестерпно прикрі, хоч він те витримував, – домагання Тараса, вигарьовані копійки якого поглинала гаспидна труба, оскільки Тарас поклав собі за найголовніший обов'язок у житті вилікувати Славка від видінь, що заважали ходити крізь мури, попри те, що Славко знав (а це знання відзначалося тією ж непохитністю, як і те, що Славко – Славко, а не скажімо, тітка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зі Славком одним, другим словом на есхатологічні теми, вважаючи його за тямущого в цій галузі чоловіка, чи дід Паладій, що за звичкою під церквою чекав на Славка, котрий, – по черзі – залежно від настрою й погоди: в ясну ішов – до греко-католицької, в дощ – до православної, бо православна містилася неподалік від його помешкання, – співав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема українсько-магометанської чи ще якихось релігій, – але дід Паладій завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про
СКАЧАТЬ
