Вересові меди. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ там менше горіло і було трохи порожніх хат, з яких людей повиганяли в чужі краї. А потім теї вигнанці стали додому вертатися, хати свої, у войну покинуті, заселяти. Мус було твоїм батькам виселятися з позиченої садиби.

      Приїхали ви у Туричі, як ти вже на ноги спиналася. Місяців вісім чи дев’ять тобі було. Жити не мали де, то я вас на свій хутір прийняла. Тоді, у войну і після войни, люди і зовсім чужих брали до себе, треба ж було якось ділитися та їдне їдного виручати. В Хотинки сімня, і в Степаниди кожен куток у хаті зайнятий, а я жила тоді вже сама, якраз поховала матір. Думаю, чого ж рідню не приютити? Твій тато мені небожем троюрідним доводиться. Це вже далека рідня, але ж таки рідня. То я тебе ще мацюпуньку на колінах гоцала.

      Другу хату, ту, що ви в ній зараз живете, зновика твої батьки самі ставили: і дерево конячиною притягали, і будували, і мурував твій тато геть усе сам – ногу вже тєжко волочив, а руки не переставали робити, не зупинялися ні вдень, ні вночі, як он отой дзиґар у мене на стіні – підтягну гирку і йде далі. Вельми хотів Митро, щоб його доця скорше свою хату мала.

      Ти, Богоданцю, й спасла сімню. Бо Митро так тебе полюбив, так полюбив, що аж-аж! Бувало, навіть пелюшки твої сам прав. Ти десь таке виділа, щоб сільський чоловік пелюшки прав? Ти таке чула? Та його б засміяли, засокотали оті сидухи[39] туричівські. А до Митра нічого не приставало. То їм і не інтерес сокотати, як він тіко підсміюється, тіко тішиться, коли хтось бачить, як він ті пелюшки у дворі на шнурок вішає. Стоїть, розтріпує їх, розрівнює, а тоді так рівнесенько чіпляє, ніби виставку робить.

      Він завсігди біля тебе упадав. Бувало, захоче Богоданця дерунчиків, Настині немає часу морочитися, а Митро все кине, хутенько бульбу оббере, на тертушці натре, з яйцем і борошном заколотить, насмажить, сметанкою приправить – їж, моя доцю золотенька! Чи гомачки[40] Богоданці заманеться: він бігом до комори, сиру приніс, сметанку найсвіжішу зібрав, переколотив. Самі гомачку з кисляком їли, а для Богоданці – тіко зо сметанкою. Захоче його доця того, попросить иншого – він розіб’ється, а принесе. Як ти появилася, Богоданцю, твій тато уже ні про кого більш не думав.

      А що ті сільські тарабаньки тарабанили, то воно вже й забулося. В селі завше якісь ябедини розпускають. І що ти вдієш? На чужий роток не накинеш платок. Ти Митрова доця, Митрова пестуночка… І Настина тобі небо прихилила б. Думаєш, чого ти така гарна? Бо в любові скупана, як у тому любистку цвітучому. Слухайся тата й мами, Богоданцю. І щоб я більш не чула такого – «не люблять». Люблять вони тебе. Тіко ж і любов усяка буває. Кажуть, кожен піє, як уміє: їден високим голосом, инший – низьким, у когось він як кришталь дзвенить, у когось – як той шовк гладенький чи як оксамит, а ще в когось – трохи деренчить, як горщик надтріснутий. Тіко ж для душі однаково, який той голос, для неї найважніше – щоб їй співалося. От і любов так само.

      – Я їх теж дуже люблю. Але Степця… Степця – ні. Ой, бабуню! Він такий рябий і говорить, як жуйку жує. Колись почув, що я на татовій сопілці граю, став сміятися, каже: СКАЧАТЬ