Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.

      Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити.

      – Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сiни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня.

      – Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!

      – Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…

      – Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!

      Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука – аж употiє, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати – нема та й нема!

      – Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.

      – Видiх, дверi, отверзающиїся сiмо i овамо i се не бi! – так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: – А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiє, дондеже сотворимо совокупленiе.

      – Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.

      – Прикосновенiє, осязанiє, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiє воспроiзводити круг усiї хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

      Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи є, Ригорович?» – «Нiсть! iщезоша, яко дим». – «Ходiм дальш». Вп’ять пiшли. «Чи обрiли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годi!»

      Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться. Нема! Вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: «Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала.

      От i загомонiла на них:

      – Чи ви СКАЧАТЬ