Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

      – Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?

      – Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.

      От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:

      – Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете… абощо?

      – Не хочу! – один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.

      Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: «Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб’ються». I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.

      А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось… рип!. хтось увiйшов у хату… Пан сотник зирк!. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.

      Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: «От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi». Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.

      – Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:

      – А що повелите, пане сотнику?

      – Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, – так казав Уласович.

      – Дякую! Я вже обiдав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.

      – Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п’єш – i хочеться.

      – Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, – сказав, здихнувши, писар, – i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.

      – Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб’язно говорити, – якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.

      – Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницькоє СКАЧАТЬ