Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Карби і скарби. Посвіт карпатського світу - Мирослав Дочинець страница 11

Название: Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

Автор: Мирослав Дочинець

Издательство:

Жанр: Зарубежная публицистика

Серия:

isbn: 978-966-14-9796-1, 978-966-14-9797-8, 978-966-14-9260-7

isbn:

СКАЧАТЬ Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:

      «Чому ви спите в хліві?»

      «Треба десь спати».

      «А чому тут? У хлівах спить лише худоба».

      «Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини – і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми – і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого – і матимеш спритні ноги й дуже серце, як у звіра. Плавай часто – і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, – і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, – і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним…»

      «Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим».

      «А смілість – то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш».

      «І все це знають звірі?!»

      «Ще більше знають, бо їхній розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом».

      «Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!»

      «Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали – не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися – хоч під скелею ночуй – котрась господиня змилосердилася й пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки… Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну путь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики, а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати… Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття й битого скла ходили околицями СКАЧАТЬ