Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тіні забутих предків. Новели (збірник) - Михайло Коцюбинський страница 31

Название: Тіні забутих предків. Новели (збірник)

Автор: Михайло Коцюбинський

Издательство:

Жанр: Зарубежная классика

Серия: Шедеври на всі часи

isbn: 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8

isbn:

СКАЧАТЬ з неї…

      Не витримав Хома.

      – Химо, ти спиш? – поспитав він з печі.

      – Не сплю… а чого там?..

      – Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?

      – А за що ж ти її братимеш?.. Жид набір не дасть…

      – Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки…

      Хима аж скочила на полу, мов опечена.

      – Не дам!.. І в голові собі не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!

      – Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!.. А тут аж шкура на голові болить від тих думок… Ховай, не давай!..

      Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом…

      Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.

      І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через «білі гроші».

      Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди… І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.

      «Господи! – думав Хома. – Коли б хто заглянув у хату; може б, мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…»

      Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі…

      – Здорові були, свате!

      – Здорові будьте й ви! Яким се побитом? – здивувався Хома.

      – Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться… От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?

      Хима вилізла з-за печі.

      – Як вас Бог милує, свате?.. Що там сваха? А моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! – припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»

      Хома балакав зі сватом та все якось чудно СКАЧАТЬ