Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки.

      Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.

      А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі.

* * *

      Іван прокинувсь.

      – Вставай, – будила його Марічка. – Вставай, і ходім.

      Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.

      Підвівся і вийшов з нею.

      Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.

      – Чого-сь так змарнів? Ци ти недужий? – обізвалась Марічка.

      – За тобов, душко Марічко… за тобов банував… – Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

      – Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі на шию та й цілувала кучерики любі?

      – Ой пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду…

      Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

      – Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров…

      – Ти побігла потому, я кинув твої ýплітки в воду, а ти дала мені цукерок?..

      – Я тебе покохала одразу…

      Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалась шумом піниста сваволя потоків.

      – Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, шо ти зробив зо мною?..

      – Ха-ха!

      – Ігій! Безвстиднику єден…

      Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього.

      – Ха-ха! – сміявся Іван.

      – Ха-ха! – сміялися обоє, притулившись до себе.

      Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце.

      – Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Шо там робив-єсь?

      Івана кортіло їй СКАЧАТЬ