Пентакль: Збірка. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тобі твоє щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зі мною, тепленький, іди зі мною…

      Омелько набрав повітря – і кинувся вниз. Прослизнув між ногами дохлої кобили.

      – Постривай… Який меткий! Не втечеш…

      Тупіт коня за спиною. І дзвіночок мовчить – видихнувся. Омелько відчував, що біжить на одному місці – ноги місять повітря, злітають грудки сіро-коричневої землі, а урвище зі жмутами трави над прірвою не стає ближче – навпаки, віддаляється…

      Хап! – рука схопила за сорочку на спині.

      «Отче наш!» – німо заблагав Омелько. Чи відповідаючи йому, чи сам собою дзвіночок у його руці раптом ожив: «Дінь-дінь-дінь!»

      Стара домоткана сорочка тріснула. Омелько відчув, що вільний. Припустив щодуху; напевно, ніколи в житті він так не бігав…

      Ось і урвище. Тільки внизу не видно ніякої річки – чорнота. Тріщини стали виднішими, ширшими; Омелько впав навкарачки.

      Поруч переступали ноги дохлої кобили. Від них несло нестерпним смородом.

      – Ну, хлопчику, що тепер?

      Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неї звідкілясь узявся кручений батіг.

      Дзвіночок упав на траву. Язичок його, мідна крапелька, безсило вивалився.

      – Що тепер, солоденький? Як тобі наші кавуни?

      Омелько відповзав, гарячково намацуючи ногами твердий ґрунт за спиною, щомиті ризикуючи зірватися у прірву.

      Баба зареготала.

      Чорна хустка сповзла з її голови, відкриваючи голий череп. Баба підняла до неба руки, казна-звідки налетів вітер, підхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…

      Омелько намацав у чорній траві дзвіночок – німий, без’язикий.

      І заверещавши як порося під ножем різника кинув його чудовиську в пику.

      Затріщало, ніби вивертали з землі вікового дуба. Регіт баби перейшов у крик.

      Чорна тріщина над урвищем перетворилася в щілину, потім розійшлася зовсім. Величезний пласт землі відколовся і полетів униз разом з бабою і її дохлою кобилою, і разом з ними летів, світячись, наче у ковальському горні, дзвіночок.

      Омелькові поталанило: висів, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дідові брови. Підтягнувся, ліг животом на край твердої землі…

      Проспівав півень.

* * *

      Німець стояв у воротах – руді вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панські штани заправлені в блискучі чоботи; у руках – картуз із тріснутим козирком.

      Омелько дивився через двері комори, як батько розмовляє з німцем.

      – Ні, – сказав німець зненацька високим тріскучим голосом. – Штрафу цього разу ніякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензія невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазіхать на чуже добро.

      Батько щось сказав – Омелько не розчув.

      – У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав німець. – Я розумій ваше збурювання. Крім того, злодія в житті чекати батога, СКАЧАТЬ