Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ промовистий у нього вигляд і чи сильне враження він справляє.

      Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скільки б він не кидав хлібні кульки в обличчя суддям, як би сміливо і благородно не тримався, скільки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентові, не міркував логічно про ті злочинства, що привели його ворогів до влади, скільки б не вигукував, охоплений поривом запізнілого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш підлий трибунал: хай простить мені Бог і люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й інші, – все було марно. Доводити, що трибунал підлий, слід було до того, як тебе самого віддали під суд.

      Дантону не залишили вибору: він мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своїх жертв, а ще – тримати голову вище, ніж занесений над нею ніж гільйотини. Так він і зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитої напередодні крові, він, озирнувши натовп поглядом презирливим і владним, сказав катові: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тінь з’єдналася зі скривавленими тінями своїх жертв: ще один прояв рівності.

      Диякон та іподиякон Дантона, Каміль Демулен і Фабр д’Еглантін, скінчили життя так само, як і священик їх парафії.

      Епоха, коли катам виплачували пенсію, коли в бутоньєрці якобінської куртки замість квітки красувалася то маленька золота гільйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи криваві оргії, давши волю гострій шпазі та несамовитій злості, коли пили за небуття і голяка танцювали танок смерті, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приєднатися до покійних, – ця епоха повинна була рано чи пізно увінчатися останнім бенкетом, останньою буфонадою болю. Демулен постав перед судом Фук’є-Тенвіля. «Скільки тобі років?» – запитав голова. «Стільки ж, скільки було санкюлотові Христу», – відповів блазень Каміль. Одержимі ідеєю помсти, ці душителі християн безупинно повторювали ім’я Христа.

      Було б несправедливим забувати, що Каміль Демулен посмів виступити проти Робесп’єра і цим відважним вчинком спокутував свої помилки. Він дав сигнал реакції проти Терору. Юна, чарівна, сповнена сил дружина, пробудивши в ньому любов, разом з нею пробудила чесноту і жертовність. Обурення вклало у вуста трибуна, відомого своєю безстрашною і вольною іронією, слова, сповнені красномовства; він обрушив люті удари на ешафот, зведений його ж власними стараннями. Відповідно до того, як говорив у своїх промовах, він вислухав вирок без усякої покірливості; дорогою він побився з катом, тож коли надійшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.

      Фабр д’Еглантін, автор п’єси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часів Ліги, засуджений до страти через повішення за пособництво вбивцям президента Бріссона, не міг зважитися СКАЧАТЬ