Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан страница 24

Название: Замогильні записки

Автор: Франсуа Рене де Шатобріан

Издательство:

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-7019-7

isbn:

СКАЧАТЬ обдарована, що знає світ, протегує простодушному генію; Лебрен, у свою чергу, освітлював променями своєї слави велич Женґене. Що могло бути забавніше, аніж ці двоє приятелів, що з ніжної прихильності робили один одному послуги, які можуть робити люди, талановиті в різних царинах.

      Лебрен був просто фальшивий пан де л’Емпірей; запал його насправді виявлявся холодним, пристрасті – крижаними. За Парнас йому правила кімната в мансарді на вулиці Монмартр, де тільки й було що книжки, звалені абияк на підлозі, брезентове похідне ліжко, завішене двома брудними рушниками, що теліпалися на іржавому металевому карнизі, та розбитий глечик для води біля продавленого солом’яного крісла. Не те щоб Лебрен жив у злиднях, але він був скупий і знався з жінками легкої поведінки.

      На античній вечері у пана де Водрея він удавав Піндара. У його ліричних віршах трапляються строфи енергійні, як в оді кораблю «Месник», і витончені, як в оді «Околицям Парижа». Елегії його йдуть від розуму, рідко від душі; оригінальність його надумана, а не природна; його творіння – плоди копіткої праці; він що є сили силкується перекрутити значення слів і з’єднати їх якнайнеприродніше. Справжнє покликання Лебрена полягало в складанні віршів сатиричних; його послання про «гарний і поганий жарт» мало заслужену популярність. Деякі з його епіграм можна поставити в один ряд з епіграмами Жан-Батиста Руссо; мішенню, що надихала його більше за інших, був Лагарп. Треба віддати Лебрену належне і в іншому: він зберіг незалежність думок і залишив написані кров’ю серця вірші проти гонителя наших свобод.

      Але найбільш жовчним серед літераторів, яких я узнав на той час у Парижі, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобінців, він не міг пробачити людству свого незаконного походження. Він обманював довіру родин, що його приймали; цинічність свого язика він видавав за непристойність придворних звичаїв. Він звичайно ж був мастак на дотепи і мав талант, але подібні дотепність і талант не залишаються в пам’яті нащадків. Коли він зрозумів, що революція не допомогла йому досягти успіху, він повернув руку, яку підіймав на суспільство, проти самого себе. Гординя відкрила йому очі, і він розгледів у червоному ковпаку не що інше, як нову корону, а в санкюлотах – нову знать зі своїми сановниками: Маратом і Робесп’єром. Розгніваний тим, що нерівності не позбавлений навіть паділ скорботи і сліз, приречений бути парією навіть у товаристві катів, він хотів себе вбити, щоб піти зі світу, яким правлять злочинці; спроба не вдалася: смерть сміється з тих, хто кличе її і плутає з небуттям.

      З абатом Делілем я познайомився лише в 1798 році в Лондоні; я не бачив ні Рюльєра, чиє життя одухотворяла спочатку пані д’Еґмон, а потім пам’ять про неї, ані Паліссо, ні Бомарше, ані Мармонтеля. Ніколи не зустрічався я і з Шеньє, котрий не раз нападав на мене і котрому я ніколи не відповідав, – згодом я посів його місце в Інституті, і це завдало мені чимало тривог.

      Коли я перечитую твори більшості СКАЧАТЬ