Володимир Сосюра. І. А. Коляда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами… Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент… був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий)» («Третя Рота»). Видали зброю й амуніцію, «з наказу батька Волоха всім завели оселедці…». І став кароокий молодий амбіційний козак Володя Сосюра захисником Української Народної Республіки. Разом із гайдамаками обеззброював німецьку кінноту в Сватовому, вів бої з білими на станціях Алмазна та Дебальцеве, відбирав Куп’янськ у більшовиків.

      Улітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії Української Народної Республіки – було опубліковано вірші Володимира Сосюри:

      То не вітер віє із тьми-домовини,

      То не сови будять помертвілий край.

      Чую плач і стогін з милої Вкраїни…

      Знов москаль мордує мій коханий край.

      Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,

      Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.

      І в сльозах кривавих думи мої й ночі,

      І в сльозах кривавих воля золота…

      Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…

      Вже в свій край холодний утіка москаль.

      Скоро встане сонце, і загинуть тучі,

      Як загине в серці днів моїх печаль.

      «У 1918 році після проскурівського погрому, який вчинив 3-й Гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові», де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід навіть «Сосюр». Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» – не є маскування».

      Протягом зими 1918-го – весни 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха брав участь у кількох жорстоких подіях. В. Сосюра згадував: «Це було ранком 25 грудня 1918 року… Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк… З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» – били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто СКАЧАТЬ