Обережно, діти!. Марія Ткачівська
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Обережно, діти! - Марія Ткачівська страница 4
Найбільше, що я не любив, це поліклініку. Та перед дитячим садком треба було здати всі аналізи і відвідати кожного лікаря. Я ніколи не буду дитячим лікарем. Заглядати в рот і стукнути молоточком по колінах – це не професія. Я краще оберу собі професію, де можна цілий день гратися на комп’ютері. Дід каже, що пізніше я зможу змінити свою думку.
В окуліста (це слово я прочитав на дверях) було найпростіше. Сувора тітка в білому чепчику встромила мені в руку щось схоже на кришку від йоґурту і закрила нею праве око. Вона, напевно, хотіла, щоб я розповів їй, що бачать одноокі пірати. Дарма я сподівався на якісь пригоди. Мені відразу показали півня, а я подумав, що то оселедець з чубчиком. Машинка нагадувала динозавра з невідомо якої ери (на динозаврах я добре розуміюся, мені дід про них книжку купив). Я, звичайно, висловив лікарці свою думку. Недарма мене мама навчила: «Кажи, що думаєш, але думай, що кажеш». Я завжди кажу, що думаю. От тільки не знаю, чи лікарі думають, що кажуть. Я спробував про це поговорити з окулісткою. Окулістка витерла чоло і сказала, що я надто мудрий і що мене терміново треба віддати в дитячий садок. Вони з бабусею, певно, змовилися. Дід каже, що всі жінки однакові.
Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…
Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.
Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.
Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:
– Сідай. Не бійся. Це не болить.
І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!
Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..
– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?
Тітка таки кепкує.
– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.
– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.
Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь СКАЧАТЬ