Обережно, діти!. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

      Водій відчинив двері і глянув на мене.

      – Тобі куди?

      Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

      Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

      – Ти з ким?

      Я мовчав.

      – Сам?

      Цього разу я похитав головою.

      – Свою адресу знаєш?

      Я кивнув головою:

      – [email protected].

      – Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

      – Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

      – Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

      – Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.

      – Чому?

      – Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?

      – Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.

      – От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.

      – То ти можеш мені показати?

      – Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.

      – А телефон у тебе є?

      – Є, тільки вдома.

      Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.

      – То диктуй, – перебив мою думку таксист.

      – А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?

      Таксист усміхнувся:

      – Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.

      Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.

      Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.

      – То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.

      Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо, СКАЧАТЬ