І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніч, визирне він із-за Маґури й покотиться золотою колісницею по небосхилу».

      «Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.

      «Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».

      «Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»

      «Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».

      «Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».

      «Ми спалюємо мертвих, а ви губите людей у вогні живими!» – відказав волхв.

      Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув ним на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.

      У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:

      «Іменем Христа, віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»

      Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:

      «Аутодафе!»

      Біля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.

      Й пробився з німоти голос Леонтія:

      «Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»

      «Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»

      «Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.

СКАЧАТЬ