Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян Підмогильний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ волі твоїй. Прости мені як творінню своєму й як немощній людині. А батько, мати?»

      Захотілось ридати.

      «Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно… Чекати смерті – катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комісара, за червоногвардійців… Господи, пробач їм, не відають-бо, що творять».

      Холодний піт виступив на чолі.

      «А як поставляться до моєї смерті? Хоч хто заплаче? А батько… О, він як не помре, то заплаче. А інші? А товариші? Господи, у мене немає товаришів! Як прикро! В школі відправлять панахиду й забудуть. Усі, усі забудуть. Там… теє… жити будуть, їсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свідоцтво. За віщо ж я? Мені вісімнадцять років, мені ще жити та й жити… За що мене розстрілювати? А, я сам шукав смерті… Ні, це не може бути! Хто це сказав, що я смерті шукав? Комісар? Бреше він…»

      Думки метелицею бігали, ворушились і зникали.

      – Адреса батька?

      – Якого батька? – запитав Олесь з нахабством.

      – Твого.

      – Немає у мене ніякого батька. Я нічого не скажу, – відповів він, щоб його залишили й не заважали в ці останні хвилини помислити.

      Прийшов гурток червоногвардійців з винтовками, оточили Олеся й повели.

      «Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять років, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жінками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жаліти. Ні, ні! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Богові… так».

      Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:

      – Скидай пальто!

      Олесь розстебнувся й кинув пальто на сніг. Морозне повітря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергії. Хотілось потягнутись добре, випростатись, плигати, бігти, щоб не змерзнути.

      – Руки назад!

      Зв’язали руки й поставили до стінки.

      – Очі зав’язати?

      Олесь скупчив усю силу волі й відрікся. Він хотів дивитись на обличчя тих, хто буде стріляти, але не зміг; неприємне почуття від наставлених на його рушниць, а також свідомість того, що ці рушниці будуть стріляти, покорчили його, й він одвів погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардієць, який стояв проти нього, цілився йому саме в голову. Олесь перевів очі на небо.

      «Вже більш ніколи не побачу. А всі ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколішки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то мені все одно. Повзати, цілувати вбрання… Та що це я? Збожеволів? Господи, дай сили!»

      Голова горіла, тіло кусав мороз.

      – Раз!

      – Що це? Команда? Стріляють за третім разом.

      Олесь глянув убік і побачив комісара; той командував, червоногвардійці тільки цілились.

      «І як у їх руки не задубіли? У мене вже німіють».

      Олесь поворушив пальцями за СКАЧАТЬ