Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!

      А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?

      Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав – та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде, – не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату впродовж літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина – справа суто жіноча, – то зараз дядько «повернувся лицем до городу», як написала одного разу районна газета. Маючи, звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто не могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі…

      Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. А закордон є закордон, то тільки на карті поряд.

      Тож читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші – за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.

      – Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!

      – Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?

      – Десять тонн!.. А-яй-яй!

      Це – Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге – світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого – річ найбуденніша, для Курочки – Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:

      «А куди це ви під дощ ідете?»

      «Під дощ? Та невже?»

      Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося…

      – І то скажіть: десять тонн! – продовжує дивуватися Курочка.

      – Це якби на наше село – була б яма під рибу!

      – І не кажіть!

      – А люди все гинуть… Німці, французи – всі чиєїсь матері діти…

      – То вже так…

      Замовкнуть. СКАЧАТЬ