Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ табору, тоді з темряви враз виникали підводи й коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.

      Не спав і Ганжа.

      Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.

      Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки – до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:

      – Це тебе батько учив так запрягати?

      – А що?

      – А те, що ти коней геть покалічив!

      – То й що? Вони ж не мої!

      – Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!

      Парубок хотів щось сказати – вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима – шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:

      – Іди!.. Іди од гріха!..

      І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:

      – Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

      Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!

      «Вони не мої! А чиї?»

      Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!

      «Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! – сказав колись Твердохліб. – Щоб інші й духу боялися!»

      Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в’язницею, аніж вільним життям.

      З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш – тричі помреш!

      Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога – отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру – на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується…

      Якось Твердохліб не витримав – роздратовано кинув:

      – Нічого, бачу, вас не навчило!

      Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:

      – Це про що ти, Володю? – спитав якомога спокійніше.

      – А ви хіба вже й забули?

      Ні. Ганжа не забув. Такого СКАЧАТЬ