Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

Чтение книги онлайн.

      – Усе гаразд.

      – А як там твоя подруга, з якою ви були такі близькі?

      Запитання пролунало так несподівано, що збило мене з пантелику. Невже я розповідала йому про Лілу? Що саме? І чому він згадав про неї зараз? Де він побачив тут зв’язок з попередньою розмовою? Бо я такого зв’язку не бачила.

      – У неї все гаразд, – сказала я.

      – Чим вона займається?

      – Працює на ковбасній фабриці поблизу Неаполя.

      – Хіба вона не вийшла за того крамаря?

      – Шлюб виявився невдалим.

      – Коли буду в Неаполі, мусиш мене з нею познайомити.

      – Звичайно.

      – Залиш мені свій номер або адресу.

      – Добре.

      Він поглянув на мене, аби зрозуміти, як краще висловитися, щоб не надто болісно мене зранити, і запитав:

      – А вона читала твою книжку?

      – Не знаю, а ти читав?

      – Звісно.

      – І як вона тобі?

      – Хороша книжка.

      – Тобто?

      – Там є гарні сторінки.

      – Які саме?

      – Там, де ти описуєш здатність героїні на свій лад сполучати фрагменти дійсності.

      – І все?

      – Тобі мало?

      – Ні, я зрозуміла, що книжка тобі не сподобалась.

      – Я ж сказав: хороша книжка.

      Я добре його знала – він намагався не принизити мене. Це доводило мене до відчаю, і я сказала:

      – Ця книжка викликала дискусію, вона чудово продається.

      – То й добре, хіба ні?

      – Добре, але не для тебе. Що там не так?

      Він знову стиснув губи і врешті наважився:

      – Там нема глибини, Елено. Примітивні любовні історійки і прагнення піднятись соціальною драбиною заступають саме те, про що справді варто було розповісти.

      – Тобто?

      – Облиш, уже пізно, треба йти спати.

      І він спробував вдати доброзичливу іронію, але насправді сказав це тим самим новим тоном людини, яка має в житті важливе завдання, а все інше оминає:

      – Ти ж зробила все можливе, хіба ні? Але, об’єктивно кажучи, зараз не час писати романи.

      Саме тоді ввійшла Маріароза з Хуаном та Сильвією. Вони принесли чисті рушники і постіль. Маріароза, безперечно, чула останню фразу і, звичайно, зрозуміла, що ми говорили про мою книжку, але не промовила ні слова. Вона могла сказати ніби між іншим, що їй книжка сподобалася, що романи можна писати будь-коли, але не зробила цього. Тож я виснувала, що попри всі запевнення в симпатії та прихильності, у тих культурних і пронизаних політичною ангажованістю колах мою книжку сприймали як щось неважливе, а ті епізоди, завдяки яким вона добре продавалася, вважали блідою версією набагато сильніших текстів, яких я, зрештою, не читала, або ж чіпляли до них зневажливий ярлик, як Франко: примітивна любовна СКАЧАТЬ