Музей пригод. Александр Гаврош

Чтение книги онлайн.

      Їхній директор, Роман Лук’янович, завжди щось вигадає. От не сидиться людині на одному місці! Крутиться як вуж на пательні! І собі спокою не дає й іншим. Не людина, а водограй ідей! Водограїще! Але Яні це подобається. Бо їй завжди подобається щось нове і незвичне. Це «стара гвардія» музейників уже відкрито нарікає на директора. Кажуть, що він дисципліну валить. А насправді – просто любить життя у всіх його проявах.

      Яна поквапом пробігла біля хлопця і дівчини у довгих светрах, що в переході метро грали на скрипочках. Знайома мелодія, здається, Мирослав Скорик. Хотіла кинути монетку у розкритий перед скрипалями футляр, але лише спересердя махнула рукою. Запізнюється, тож благодійництво відкладе на завтра. Все – завтра! Сьогодні – суцільний фестиваль…

      Яна ледь не бігла широкою Лаврською вулицею вгору, краєм ока фіксуючи такі знайомі вже за два роки дрібниці. Ось старий, що в будь-яку пору року продає одні й ті самі книжки, розклавши їх просто на кам’яному бордюрі. Замерз, бідолаха, аж у руки хухає. Цікаво, чи хоч хтось купує в нього ці прочитані томики казок та мемуарів?

      До книжок у Яни з дитинства особлива пристрасть. Не дивно, що й тепер волею випадку (чи долі?) опинилася в Музеї раритетів. Яна поправила білу в’язану шапочку і розщібнула верхнього ґудзика на пальтечку. Ух, аж упріла! Так, треба трохи збавити темп, а то прилетить вся мокра і ще застудиться у цих кількастолітніх кам’яних мурах. Вона ж така тендітна, як квітка. «Моя квіточка», як каже тато про свою єдину доньку.

      Дівчина глянула на годинник, по якому біг кумедний зелений заєць, і важко зітхнула. Все, запізнилась! Прес-конференція розпочалася. От, і як їй тепер дивитися в очі Романові Лук’яновичу, який лише минулого тижня призначив її головним зберігачем музею? Це тільки їхній директор міг таке утнути – призначити відповідальною за матеріальні цінності позавчорашню студентку! Танк, а не чоловік! Самохідна артилерійська установка.

      «А чого? – повідомив на нараді Ромашка, як його кликали поза очі музейники. – Треба ростити молодь! Хіба я не правий? Країна потребує оновлення, музей – також. Хто тут проти свіжої крові?» Пенсіонери відразу згідливо закивали головами, опустивши боягузливо очі, а пані Тарантас, завідувачка екскурсійним відділом, ледь не зламала ручку, яку крутила у своїх пухких пальчиках, унизаних масивними срібними перснями.

      «Хе, Ромашка знає, як їх тримати в кулаку!» – усміхнулася Яна, пролітаючи парком повз лавицю, на якій сидів дивак, що кришив голубам булку. Птахи хмаровинням укрили його постать, а найбожевільніший навіть сів йому на голову.

      «Гарний кадр вийшов би», – згадала Яна свою пристрасть до фотографування. Але не сьогодні. Сьогодні вони зустрічають святого Миколая. «Зимові забави», як це назвав Роман Лук’янович. «Музей – це живий простір, а не мертва територія», – процитувала упівголоса Яна коронну фразу директора, яку вони з Галюнею, секретаркою Ромашки, згадували по десять разів на день.

      Дзвіниця Лаври почала вибивати дванадцяту годину, мелодійними переливами озвалися старовинні дзвони. Погода видалася чудова: попри морозець, золоті бані Успенського собору аж сліпили на сонці.

      Яна пробігла повз давній фігурний фонтан, відчинила масивні металеві двері музею і, як мишка, шуснула у шпарку. Семенівна, що звично дрімала за стійкою чергового, скинула від несподіванки сиву голову у червоному мохеровому береті і, глипнувши незрячими від дрімоти очима, тільки видихнула: «Ну, ти подивися!»

      Яна привіталася, широко посміхнувшись, і побігла роздягатися у свою комірчину, де відтепер було її робоче місце. Колишня Лаврська друкарня була мало пристосована під музей. Окрім великих залів на першому і другому поверсі, доволі зручних для експозицій, тут бракувало простору для працівників музею, які здійснювали наукову та екскурсійну діяльність. Десятки їх тулилося по різних кутках і закапелках, по кілька чоловік у кабінетику.

      Нарешті Яна прочинила обережненько високі двері й прослизнула у найбільше приміщення музею – колишню друкарську залу зі склепінчастою стелею, де п’ятдесятирічний Роман Лук’янович, високий огрядний чоловік у великих окулярах, вже закінчував виголошувати вітальне слово. Поруч із ним сидів головний меценат «Зимових забав», коротун із великою головою, який час від часу нею крутив, мовби намагаючись послабити туго зав’язану модну краватку.

      «Тож ми сподіваємося, що наш фестиваль виявиться успішним і стане щорічним!» – заусміхався Ромашка і багатозначно подивився на мецената. Мабуть, депутата, який хотів переобратися на наступний термін.

      Зо два десятки осіб, що сиділи на стільцях, розкладених у кілька рядів перед виступаючими, стримано поплескали. «Наче від учора не їли», – скривилася Яна, хитнувши довгими саморобними сережками-висюльками.

      Вона критично озирнула присутніх. Так, половина – музейники. Он – заступник директора Микола Карпович Страшко СКАЧАТЬ