Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше. Стефан Цвейг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ href="#n17" type="note">[17], містично осягнувши найглибші таємниці природи, передчасно згасає як свічка, тане в темній келії. Кляйст, охоплений бурхливим відчаєм, прострілює собі череп; Раймунд[18] теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера[19] в двадцять чотири роки забирає нервова гарячка. Вільгельм Гауфф, оповідач із виключно багатою уявою, нерозцвілий геній, сходить у могилу у двадцять п’ять років, і Шуберт, перетворена в мелодію душа всіх цих співців, завчасно видає останню пісню. Всіма язвами і отрутами хвороби, вбивством і самогубством винищується молоде покоління: благородно меланхолійний Леопарді[20] в’яне в похмурій недузі; Белліні[21], оспівувач «Норми», вмирає в магічному розквіті; Грибоєдов, світлий розум пробудженої Росії, заколотий у Тіфлісі якимось персом. Його похоронну колісницю – пророчий збіг! – зустрічає на Кавказі Олександр Пушкін, новий геній Росії, її духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишається зовсім мало: за кілька років його вражає на дуелі смертельна куля. Ніхто з них не досягає сорокарічного віку, лише деякі доживають до тридцяти; так, в одну ніч зломлена дзюркотлива лірична весна, найяскравіша, яку знає Європа, розбите і розсіяне священне зібрання юнаків, котрі на всіх мовах співають гімн природі і блаженствам світу. Самотньо, як Мерлін у зачарованому лісі[22], поза часом, напівзабутий, напівлегендарний, сидить у Веймарі Ґете, мудрий старець, і лише з його старечих вуст зрідка ще зривається орфічна пісня[23]. Предок і спадкоємець нового покоління, яке він переживає зі здивованим поглядом, зберігає він у своїй бронзовій урні дзвінкий вогонь.

      Тільки один-єдиний з священного сонму, найчистіший зі всіх, Гельдерлін, надовго залишається на обпаленій землі: воістину незвичайна його доля. Ще цвітуть його уста, ще бродить його старіюче тіло по німецькій землі, ще блукає його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще підносить він побожний погляд до «батька ефіру», до вічного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескінченним сном. Як Тіресія[24], віщуна, не вбили, а засліпили ревниві боги того, хто їх підслухав. Як Іфігенію[25], священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою і забрали в Понт духу, у кіммерійський морок почуттів. Завіса на його вустах і морок навколо його душі: ще десятки тьмяних років живе він із збентеженою свідомістю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе і для світу, і тільки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллється в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть і вмирають люди, – він не знає про це. Шиллер і Ґете, Наполеон і Кант, боги його юності, давно пішли зі світу, гуркотливі залізниці зорали його Німеччину, яку він бачить тільки в сновидіннях, міста стискаються в кулак, країни стираються з лиця землі, – ніщо не зачіпає його потонуле у снах серце. Поступово сивіє волосся; боязка, примарна тінь колишньої краси, бродить він вулицями Тюбінгена, забава дітей, посміховисько студентів, СКАЧАТЬ