Бо війна – війною…. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби – з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по-білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.

      На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:

      – Хто ви?

      – Ми вчителі, – відказала Шубертівна. – А лежите в селянській хаті.

      – Так, так, – пригадував офіцер. – Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, – клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!

      – Ви знаєте Івана Гнатовича? – спитала Шубертівна.

      – Сябр він мій, білорус.

      – А ви хто?

      – Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.

      – Ого! – не стримався Іван. – Таке прізвище!

      – Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…

      – Ви поет? – насмілився спитати Іван.

      – Як сказати… Кожен білорус – поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова – навіть у Господа Бога… – Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. – Зовсім став я ні до чого, – мовив скрушно. – Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…

      Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.

      – Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?

      – Напевне, той самий, іншого немає, – відказав поручик, знову зніяковівши. – Чули щось про мене?

      – Боже, який світ тісний, – усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. – Я ж про вас читала в нашій газеті «Неділя» ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!

      Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:

      – Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.

      Поручик Міцкевич поволі приходив до здоров’я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі.

      Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Міцкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним і недосяжним, а цей до того СКАЧАТЬ