Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ постаріють» ще довго не зникатиме з моніторів історичної пам’яті й залишатиметься візуальним камертоном народної совісті.

      Фільм побудований у дуже оригінальній манері: змонтований він із виключно архівних хронік побуту британських солдатів під час війни, супроводжуваний закадровим текстом, скомпільованим цілковито на спогадах ветеранів або ж на їхніх листах додому. Таким чином ми практично не бачимо реальних бойових дій, зате чуємо голос простої людини, закинутої в трагічний простір світової війни. Залишаючи бої за лаштунками, ми стаємо свідками іншої, живої історії – від її початку, коли після оголошення війни сповнені ентузіазму молоді люди записуються добровольцями, вуличні оркестри створюють святковий настрій, їхні матері та дружини одягають найкращі строї, виявляючи солідарність та віру в швидкій перемозі усього добра (втілюваного їхньою армією) над всім злом світу (в уособленні, звісно, армії супротивників). Ми знаємо тепер, чим невдовзі обернулася така наївна та безпідставна радість одних мільйонів, які відправляли інші мільйони на бійню. Але режисерові важливо побачити очі солдатів, їхні усмішки та енергію маршових рухів для того, щоб потім повільно, знижуючи тональність від мажорної до мінорної, через зміну в настрої, через вражаючі деталі побуту, безпристрасний опис наслідків боїв показати руйнівну силу війни, яка знищує не лише фізичний світ, але і його духовну конституцію.

      Такий режисерський прийом бездоганно працює з глядацькими емоціями. Жоден документальний фільм про Першу світову, яких створено багато й чимало з яких на високому рівні, не захоплює настільки приватними емоціями. Ми бачимо широкий спектр емоцій вояків у перервах між боями, їхні усмішки, ігри, жарти, повсякденні гігієнічні ритуали. Ми чуємо голоси з їхніх листів до рідних або повоєнних спогадів, в яких вони описують переважно час між боями, дрібні радощі та розчарування, особливі військові клопоти та переглянуті на війні цінності. Це зворушує. Це робить їх рівними нам, це робить їх зрозумілими наступним поколінням. Отакі, байдужі до другорядного, вони залишаться якщо не молодшими, то ніколи не старшими за нас.

      У страхітливому побуті, бруді, болоті, антисанітарії цих вояків (тепер вже байдуже, на чиїй стороні вони воювали, адже всі жили однаково на цій війні) ми вбачаємо не менші страхіття війни, ніж у тлінних трупах на полі бою. Останніх також немало у фільмі, тому не думайте, що фільм шкодуватиме ваші емоції. Але поступово перестаєш сприймати їхні мертві фігури зі звиклим острахом, мабуть, під впливом рутинного життя самих солдатів, які спокійно, буденною мовою описують жахливі речі своїм рідним, особливо не задумуючись, що наступної атаки вони можуть стати такими ж трупами.

      Відчувається пристрасність, з якою творив свій фільм Пітер Джексон. Він присвятив його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли й не повернулися, або повернулися й згадували жахіття війни до останнього подиху.

      «Це не історія Першої Світової СКАЧАТЬ