Маленькі жінки. Луиза Мэй Олкотт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про далекі пригоди, – сказала Джо, подумавши про те, що тримати себе в руках тут, вдома, здається їй завданням набагато складнішим, ніж битися з заколотниками на півдні.

      Бет нічого не сказала, але витерла сльози синьою армійською шкарпеткою і почала в'язати щосили, вирішивши негайно виконати найближчий їй за духом обов'язок, в той час як про себе вона урочисто пообіцяла виправдати всі надії батька до його повернення додому.

      Місіс Марч порушила мовчання, сказавши своїм звичним веселим голосом:

      – А пам'ятаєте, як ви грали в «Похід паломника»,[6] коли були маленькими? Ви так раділи, коли я робила вам торбинки з решток тканини і вішала їх вам на спину як ношу. Ви надягали мої капелюхи, брали в руки палиці і сувої паперу, а потім вирушали у подорож через весь будинок, починаючи свій шлях з підвалу, який був Містом Руїни, а потім піднімалися все вище і вище по сходах на самісінький дах будинку, де на вас чекали ваші найулюбленіші речі, з яких складалося Небесне Місто.

      – Так, я пам'ятаю, як весело це було, особливо мені подобалося проходити повз левів, боротися з Аполліоном і проходити через Долину, де мешкали злі духи! – сказала Джо.

      – А мені подобався момент, коли ми скидали зі спин торбинки і вони котилися вниз по сходах, – сказала Мег.

      – Моя улюблена частина була, коли ми нарешті виходили на дах, де стояли вазони з квітами та різні красиві речі, і ми всі стояли там і співали від радості, а сонце пестило наші обличчя, – сказала Бет, посміхаючись.

      – Чесно кажучи, я вже мало що пам'ятаю з цієї гри, крім того, що я боялася темного підвалу і що в кінці гри мені завжди подобалося їсти солодощі та пити молоко на даху. Якби я не була вже занадто дорослою для подібних ігор, я, можливо, навіть зіграла б в паломників знову, – сказала Емі, яка почала всерйоз говорити про те, що вона вже доросла і їй час покинути дитячі забавки, щойно їй виповнилося дванадцять років.

      – Неможливо бути занадто дорослим для цієї гри, моя люба, тому що так чи інакше, ми граємо в неї впродовж усього нашого життя. У кожного з нас є своя ноша, попереду на нас чекає довга життєва подорож, а прагнення до добра і щастя – це наш сувій, який вказує вірний шлях, допомагає долати труднощі та виправляти помилки, щоб в результаті знайти місце, яке буде для нас справжнім раєм. А тепер, мої маленькі паломники, як ви дивитеся на те, щоб почати свою подорож знову, але вже не в грі, а насправді, у реальному житті, та перевірити, як далеко ви зможете просунутися, перш ніж ваш батько повернеться додому.

      – Що, правда, мамо? Так, де там наші торбинки? – запитала Емі, яка в силу свого віку іноді сприймала речі занадто буквально.

      – Кожна з вас щойно зізналася, в чому полягає її ноша, її торбинки, так би мовити. Окрім Бет. Невже тебе, доню, нічого не обтяжує? – запитала мати.

      – Чому ж? Обтяжує. Посуд і ганчірки. Я заздрю дівчатам, які мають можливість грати на красивих роялях. А ще я боюся людей і не довіряю їм.

СКАЧАТЬ