На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

      – І навіщо ми ту начинку їли! – вже каявся брат.

      Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

      – Краще б ми її не їли!

      – А як ми дірочки позаліплюємо? – все шукав порятунку Сергійко.

      – Чим, у біса, їх заліпиш!

      – Тістом… Або хлібом…

      – Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

      І ми знову засумували.

      – Знаєш що? – врешті надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

      Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.

      Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

      Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

      Котилася торба

      Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

      – Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

      Я, Сергійко, Сонька і Г аля стояли посеред світлиці.

      – А в сінях можна? А в кухні?

      – Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

      Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

      Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

      Котилася торба З високого горба,

      А в тій торбі – хліб-паляниця,

      Кому доведеться, тому і жмуриться!

      Потім запитав:

      – Уже?

      – Ще! Ще! – лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

      – Вже!

      Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

      – Це того, що вони за мною лізли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

      Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

      – Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

      Та вони й не думали рухатися з місця.

      – Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

      Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» І подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

      Ставши посеред хати, задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. СКАЧАТЬ