В неділю рано зілля копала. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Се ти! Обіцяв убити, як собаку – і убив. Але було вже і Мавру з дитиною убити. А то… – тут вона вриває раптом і знов впадає в розпуку. Риє в волоссі руками, б’ється по грудях, термосить одіж на собі… перестає, надслухує, і знову нова розпука, знов те саме, але – все дарма.

      Дитини нема.

      Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахміття, густий ліс і шум дерев.

      Ослабши з ридання і розпуки, вона лягла і вмовкла. По її блідім худім лиці з-під затулених повік сунуться гарячі сльози…

      От і по всьому. Як обіцяв помститися, так і зробив. Дитину вбив, її покинули, і мусить умерти. Сили встати і піти за ними в неї нема, тож мусить тут лежати і умирати або ждати, аж надійде, може, хто лісом. Може, ще з її людей хто. Може, їх силоміць вигнали з села… і вони лиш поки що зоставили її тут, а пізніше прийдуть І знов заберуть.

      Може… Але дитина? Дитина належить до неї.

      Вона лежить і слухає…

      Округи тихо-тихесенько, лиш лісовий шелест.

      Десь ніби гуркає недалеко млинське колесо… шумить якась ріка… але Господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.

      Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити?

      Зсувається знов на землю, припадає лицем до землі і заходиться з божевільного плачу, розпуки. Нічого не чує, не знає, лиш один жаль і один біль. Вже починає і на тілі палити з якогось внутрішнього вогню.

      Та що вже їй по собі, в неї нема дитини. Дитини!

      Убили!!

      Їй темніє в очах, в ухах дзвонить, потім стає якось так слабо… гаряче… глухо… гине.

      Нараз хтось шарпає її, підносить.

      – Не спиш вже, жінко? Не спи!

      Насилу розтулює очі, вдивляється вперед себе, опам’ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жінки, мабуть, якоїсь пані чи щось, а коло неї якісь люди: жінки й чоловіки.

      Жінка чи пані в чорно заповитій голові, сама бліда і худа, дивиться милосердно на неї і говорить:

      – Вставай і ходи зі мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут більше як добу. Мої люди запровадять тебе помалу до моєї хати.

      Мавра все ще добре нічого не розуміє, але слухає і намагається встати.

      Цікаво приглядалися присутні, особливо жінки, нещасливій покиненій, що лежала, мов підстрілена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як ніч чорними очима, а коло неї порозкидане лахміття, якась одіж і між ними тут і там золоті червоні. Сама вона, хоч молода і гарна, та тепер бліда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна.

      – Де мої люди – цигани? – питає слабим голосом з чужим виговором.

      – Відай, покинули тебе, – пояснює висока марна жінка в чорній одежі, що хоче нею заопікуватися. – Відай, покинули тебе.

      Мавра отворяє широко очі, а коло уст задрижало плачем.

      – Коли? – питає.

      – Недавно, здається. СКАЧАТЬ