Название: І будуть люди
Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: OMIKO
Жанр: Советская литература
Серия: Великий роман (Фолио)
isbn: 978-966-03-9593-0
isbn:
– А з якої нагоди це ви тут розгулялися?
– Хазяйку в хату привіз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собі – законну жону, дітям – матір.
Чорні очі Василеві пробігли-пробігли – зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:
– Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам – з остюків та ячного хліба.
Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.
– Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу.
Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:
– Просимо до столу.
Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати.
Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.
«Городське», – помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші – пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти – не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому. «Цій, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тільки й буде, що для любощів та забав!»
І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжі помітила Таня і, не розуміючи, що спричинило його, що таке зле заподіяла вона цьому чоловікові з важкою огрубілою вродою, вже не припрошувала – сіла, насупившись, одвернулась ображено. Ганжа тільки посміхнувся на оту демонстрацію: «Іч, панська кісточка, не сподобалося!» І, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:
– Не будемо сідати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що – хотів я зробити це зараз, але щоб не псувати тобі весільного настрою, то ти вже завтра візьми рушницю і принеси до сільради.
– Яку рушницю? – здивувався Оксен.
– Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.
– Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?
– А то вже не твого розуму діло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.
– Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.
До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:
– Що СКАЧАТЬ