І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.

      – Що ти робиш, божевільний! – жахається Таня, – Адже можуть зайти!

      – Не зайдуть… їхні коні?

      – А то чиї!

      – Гарні коні.

      Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

      – Ти що думаєш робити?

      – Нічого, – загадково посміхається Федько. – Полізу ще на горище – погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та гляди, – дома ні слова!

      Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

      Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

      – Федю!.. Федю!..

      Брат котом зіскочив додолу.

      – Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

      – Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

      – Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

      У темряві Таня не побачила – здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

      – А зараз що вони роблять?

      – Полягали спати.

      – То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: – Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

      – Виведу, – покірно погоджується Таня. – Ваську?

      – Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

      – Чую, – відповідає Таня і вже мало не плаче.

      – Ти чого? – помічає оті невидимі сльози брат. – Боїшся?

      – Боюся, – чесно признається сестра. – І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

      – Не заберуть.

      – Заберуть.

      – То кого тобі жалкіше – Ваську чи брата? – спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

      – Я виведу коня тобі, Федю!

      – Та не зараз, а як зовсім стемніє, – охолоджує її брат. – Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?

      – Чую, Федю.

      Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

      Надворі – морозно й СКАЧАТЬ