ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше – матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!

      На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.

      Але згодом ми розуміли, що це – правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.

      На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати – з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.

      Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…

      Отже, наближалося літо.

      Ми – наш десятий секстет – перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.

      Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну. В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?

      Дорогий щоденнику…

      Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…

      – Чому ви зі мною не розмовляєте? – запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.

      Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!

      Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.

      Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:

      – А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми не розповіли про це керівництву.

      – Я не брехала! – закричала Ліл.

      – Ага, – уїдливо додала Іта, – ти просто фантазувала…

      – Та ні! Ні! Я чула на власні вуха!

      Для впевненості Ліл стукнула себе по вухах, вони аж почервоніли.

      Гадаю, від сорому.

      Ми відвернулися від неї.

      – Я доведу, – тихо сказала Ліл.

      – Як? – запитала я. – Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…

      Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.

      Ми перезирнулися.

      Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести – не наша парафія.

      Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.

      Отже, бал було призначено на СКАЧАТЬ