Знайди мене. Зоряна Лешко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ розсипаючи густу павутинку дрібних зморщок. Жінка взяла його під руку й повела на кухню.

      Іван мимоволі всміхнувся. Роки минають, а мама все така сама: щойно випадає вільний день, обов’язково береться за випічку. Із роботи приносить лікарняні запахи, яких ніяк не вдається позбутися, зате руки завжди пахнуть корицею…

      Тепло, затишок, спокій – те, чого Іван потребував останнім часом, тому подумав, що на кілька годин, поки не повернеться батько, може дозволити собі побути маленьким безтурботним хлопчиком. Маминим синочком.

      Просто сидіти на кухні, пити чай із маминим печивом і ні про що не думати…

      Слухати шурхіт води, коли мама миє посуд…

      Спостерігати за рибками в акваріумі…

      Покласти голову на складені руки, примружити очі так, щоб сонячні зайчики заплутались у віях, і дихати домом…

      – Сину, іди лягай у ліжко, відпочинь з дороги нормально.

      Іван здивовано потер очі й позіхнув. Він навіть не помітив, як спогади перетекли в марення, залишивши відчуття нереальності й нав’язливої слабкості у всьому тілі.

      Син зловив мамину руку й поцілував. Він навіть не здивувався своєму несподіваному пориву, хоч ніколи раніше так не робив. Йому просто необхідно було вихлюпнути вдячність, любов та повагу.

      – Я скучив за вами.

      Мама усміхнулась, хоч було помітно, що ледве стримує сльози. Іван легко стис її руку й пішов у свою колишню кімнату.

      Там і справді нічого не змінилось. Іван не розумів, чому мама зберегла все так, як колись. Простіше й практичніше було б винести всі дитячі та підліткові речі, а кімнату перетворити на гостьову: однаково після школи він тут майже не жив. Хоча, ніде правди діти, було приємно бачити все те, що колись любив, колекціонував і тримав на виду для стимулу.

      Іван ліг на ліжко, заклав руки за голову і, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнув. Знайомі запахи з ледь вловимою нотою старих: злежаних речей, шкіри, паперу й освіжувача для повітря – наповнювали його відчуттям повернення, і він з усіх сил гнав від себе інші думки.

      Потім. Завтра. Не сьогодні.

      Утома повільно накочувала, і тіло почало нити. Здавалось, він неправильно лежить: тиснуть м’язи й кістки, терпне шия, печуть очі – не хотілось абсолютно нічого, лише спокою та невагомості.

      Іван повернувся на бік і зачепився поглядом за плакат на дверях – на нього дивився усміхнений Ребров. Згадка про дитячу мрію – єдина, яку він залишив після того, як вирішив стати хірургом…

      Іван, 15 років

      Скільки себе пам’ятав, Іван завжди тримав м’яч. Він з м’ячем були єдиним цілим на всіх дитячих фото, у спогадах батьків, сусідів, друзів. Тітка Зоя навіть казала, що Іван був футболістом у минулому житті, на що тато відповідав:

      – Усі хлопці бавляться м’ячем. Переросте.

      Не переріс. Іван мріяв бути футболістом. Спочатку як Блохін, потім – як Шевченко, Ребров, Воронін. Хлопчик СКАЧАТЬ