Вихідний формат. Олександр Есаулов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ запитливо глянула на Петра. Той у відповідь окинув її пихатим крижаним поглядом і промовчав.

      – Ех, ти… Я думала, що між нами дружба…

      – Індик теж думав, – і більше ні слова, тільки презирливий пихатий погляд.

      Із Наталчиних очей побігли сльози.

      – Мені хіба що заупокійного голосіння бракує, – ще з більшою погордою кинув Петько. – Прийом скінчено, публіка може шкандибати по домівках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втішить.

      – Який же ти… Який же ти… – в Наталки більше не знайшлося слів. Вона затулила обличчя долонями та вибігла з кімнати. Слідом за нею перевальцем, без зайвого поспіху Петькове помешкання залишив Славко. Але щойно він вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибіг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нічого не бачила скрізь сльози, що застилали очі.

      – Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнішає твій Петро, куди він того… Ну, як то кажуть… Подінеться…

      – Дякую тобі, Славку, але нічого ти не розумієш!

      – Це… як його… Чого це я не розумію? Я навіть дуже… Як його… Кмітливий… Тільки ось що, – зненацька погодився він, – я тут це… й насправді, не все зрозумів. Хто до нас приходив? Він же із Заекрання, це, як його… це ясно. Він перейшов у формат чистої цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалі… А потім Петро та Димон наче не того… не свої стали. Після променя того…

      Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози її миттю висохли.

      – Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий міг щось зробити з Петром?

      – Що значить того… хочу? Я вже цілу годину тобі це… кажу…

      – Ходімо назад!

      – Куди?

      – До Петра, дурню!

      – І ти дражнитися?

      – Не ображайся, гаразд? Чого ж ти відразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсім іншим після того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освітив. І Дмитра теж… Може, їх рятувати потрібно, а ми з тобою, мов двоє останніх йолопів! Мерщій назад!

* * *

      Екран монітора замиготів та вкрився легким синявим туманом. Із тої синяви почувся голос Макропойнта:

      – До мене, мої вояки.

      Ані миті не роздумуючи, Петько, а за ним і Дмитро пірнули в блакить екрана, який по тому повільно згас.

      У порожній квартирі пронизливо відлунював дзвоник.

      Розділ 3

      Черговий хід

      – Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знімаючи, тримав пальця на кнопці дзвінка біля дверей Петькового помешкання.

      – Я не знаю, відчуваю тільки: щось сталося… Нас не було всього кілька хвилин, Дмитра не зустріли, отже, він нікуди не виходив.

      – Петре, відчиняй… Як його… блін… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в двері.

      За дверима панувала цілковита тиша, наче там нікого й не було.

      – Незрозуміло це все… – Наталка вийняла мобільника та набрала Петьків номер. За кілька секунд СКАЧАТЬ