Бікфордів світ. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тривога збадьорила його. Ще не розуміючи причини свого переляку, він увімкнув «світлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортів кузова.

      Ось що його здивувало і насторожило! Ніколи раніше він не чув цього скрипу. Не тому, що борти раніше не скрипіли. Просто шум мотора завжди заглушував інші шуми, але зараз мотор мовчав…

      Шофер смикнув угору ручне гальмо.

      – Ех, дороги, холод та туман… – замугикав уві сні Горич.

      – Прокинься! – шофер шарпнув його за плече. – Приїхали.

      Той протер очі.

      – Тихо як!

      – Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закінчився.

      – Так що, далі не поїдемо?

      – Ну чому?! Ми вже години дві їхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так і далі поїдемо.

      – З гори котилися?! – Горич замислився. – Тоді дай Боже, щоб цей нахил не кінчався…

      Не змовляючись, вони вийшли з кабіни.

      Шофер потупав черевиками по землі, дивуючись із її твердості й неподатливості.

      – Їсти хочеться… – признався Горич.

      – Сухарі в ящику з інструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.

      – Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?

      Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.

      – Кинь сірники! – крикнув він Горичу.

      Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.

      Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.

      Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.

      – Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.

      Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».

      – Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…

      – І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.

      Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.

      Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.

      Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.

      – Тихо як! – знову здивувався Горич.

      – Давай знімемо його! – прошепотів шофер.

      Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.

      – Він СКАЧАТЬ