Бікфордів світ. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      Гострив на бруску сокиру. Підвівся, перевернув майбутній дзвін на бік і, примірявшись, почав вирубувати в днищі виїмку.

      Працював повільно й акуратно, майже без розмаху. Закінчив, коли рука заходила в дупло майже по лікоть. Далі сокира була вже без потреби. Іван Тимофійович перепочив трохи, потім зібрав хмиз і запалив вогнище біля майбутнього дзвону. Сів погрітись і замилувався вогняним візерунком палаючого моху.

      Вогонь дрібними іскорками квапливо бігав по синьо-зеленій моховитій корі, не кваплячись братися за сухе дерево.

      «Ти ба, – подумав старий. – Вогонь і той смак знає, спершу з'їдає найкрасивіше».

      Наблизився полудень. Іван Тимофійович сходив у дім і приніс декілька картоплин, після чого поділив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, і незабаром обидва вогнища палахкотіли жаром. Тоді Іван Тимофійович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючі гілки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову підвівся й повернувся до свого будинку.

      Повернувся із сапою в руці й поклав її іржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонілося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипіло і піддалося силі розжареного заліза. Іван Тимофійович знову кинув сапу у вогонь.

      Робота просувалася. На душі у старого стало якось особливо добре. Він радів вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радів, як дитина, і від цього працював завзято й так само завзято перекидав із долоні на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неї, розламував і їв. Час минав швидко та радісно. До вечора в дупло заходила вся сапа з руків'ям. На тому Іван Тимофійович зупинився й пішов у дім очікувати синів. А вогнище, догоряючи, намагалось освітити випалене дупло.

      Удома Іван Тимофійович усівся на лаву біля вікна, й на зміну радості прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Він подивився на небо й подумав про свою душу, якій скоро надійде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зірок. І подумав він іще про те, що буде його душі холодно взимку в нічному небі, адже вона – не тіло й одягнути її немає в що. Очі заплющились, і думи Івана Тимофійовича перебралися в сон, де він продовжив дивитися в нічне небо й бачити холодні зірки.

      Сини, побродивши весь день по навколишній тайзі, повернулися до скиту. Зупинилися біля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сіли. Старший, Володимир, підкинув хмизу, й вогонь ожив, потіснивши вечірню сутінь. Освітив бородаті обличчя, затанцював по них відблисками. Тріском прогнав тишу.

      – Значить, скоро йти нам звідси… – порушив мовчання середній брат Микола.

      – Значить, скоро… – кивнув Володимир.

      – Була б стежка, я б давно пішов! – скоромовкою випалив Андрій.

      Володимир і Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.

      – Ти СКАЧАТЬ