по теплих мізках і крові, що парою сходили на лютому морозі, з колючим світлом у голові подався навпрошки дорогою, що вела від вокзалу до здутого в рудих випарах міста, що вже гуло на пізню ніч, полускуючи фіолетовими та червоними спалахами трамваїв, електричок, гуло підземками, мов велетенський шаманський бубон. Він не відчував ні огиди, ні страху. Це набрякало в ньому щось нове, свіже, яке він уже приживляв у собі й усвідомлював як непомильну аксіому буття, – але чому тоді така куца людська пам'ять? Це місто. І він його любить; він завоює його і ту пещену дерихвістку, стерво з пляшечкою пива, – щури навхрест перетинали дорогу, шмигнувши перед очима клубком смердючого тепла… Країна… країна… країна… Країна надувала груди жабою пагорбів, проколюючи небо хмародерами, – країна, країна, країна, обшмарована грозами, перебита нудотою неонових реклам, психоастенічним вибухом сифілітичної лихоманки, розцяцькована СНІДом, – тонким перламутровим сяйвом на дротах втішаючи заблудлих янголів, які впали восени, під важку Покрову. Ех, країна… країна… країна… З алебастровою шиєю, об'їденою жовто-червоними виразками екземи, двоє поліцаїв, червонопиких, розпашілих у передчутті празника, – різдвяна ялинка побрязкувала скляними кульками, і світло падало згори, то горіхове, то малинове, то враз тріпотіло синіми ілюмінаціями, – мертвого тягли до «воронка»: пробували стягнути з нього ще зовсім нові штани, під непорушним поглядом обідраного волоцюги, що переминав у руках важкі кавалки розм'яклої глини. Один поліцай, опецькуватий, з прогнутим лобом, хряпонув по хребту мертвого, щоб розігнути, щоб краще було стягувати дорогі вельветові штани; він ще для певності – чи не живий – пострибав; нарешті йому це вдалося, і він, похихикуючи, матюкаючись, ще поштрикав києм зад покійного: «Ти диви, він ще бздить…» Гільмедов, високий, зареготав, виплюнув жуйку, – з розкосими очима, напівказах-напівтатарин; а Родик невідомо чого плакав, син інтелігентів, нащадок зотлілої шляхти, вивергав із себе, мов блювотину, надуманий світ, розмазуючи своє обличчя по опуклих, як риб'ячі очі, вітринах, ще не відаючи, що доля зведе його з Гільмедовим, аби вкінець знищити те, що він плекав з дитинства. А зараз він плакав, набираючись легкості, – поліцаї тягли за ноги мертвого педераста, розтягуючи кров і мізки по асфальту. А Родик важчав, слухаючи страдницький голос Паваротті з приймача… Може, воно там… Там… десь приховане… Не плач, плач, плач, по всій землі кладеться плач: Гільмедов з коротуном, не дотягнувши мертвого до фургона, здерли решту одягу, зважуючи на руках здобич: «Ет, падліна, видно, десь жопою заробив або вкрав, скатіна, цікаво, хто його довбанув». Нарешті, вони поділили одяг. Якраз вчасно, бо придибав військовий патруль. Родик сплюнув. Це не дитячий плач. Це ревище озвірілого чоловіка, в якого болить у нутрощах; безконечність шляху не лякала його, а змушувала йти. Від телефонної буди до зупинки, гріючи руки в паху, на животі. З пам'яті не йшли очі Гільмедова, вузькі, як у комишевого кота.
