Вогненне око. Олесь Ульяненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ містечка затягнуло у гуму; голоси, крики, прокляття, рейвах, пташиний тріск розбивалися мов у наглухо забитій діжі. Тиша. Із шпарин, щоправда, лунало подібне до квакання якесь там чергове повідомлення, і доктор Шмулєвич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де білим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вільний доктор, хірург, екстрасенс Ю. А. Шмулєвич приймає від 00—00» – і, тільки-но вляглися перші відлуння, відпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крізь фіраночки, дослуховуючись, не вірячи власним вухам, чигаючи, мов ударів ратиць кентаврів, на брязкання важких, зелених черепахоподібних, вичікуючи ляскіт гробоподібних танків, а за ними – когорти солдатів. Вони, пораділі, розсідались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши ґудзики на матні та жилетках, пестячи своїх золотушних рахітних діточок; на пагорбах, де сотні перемішаних кісточок ворушилися, знудившись у чеканні Суду, а привиди дрібують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… ніжні білі плечі їхніх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жіночки обтирають своїм мужичкам п'яні соплі, смалець із підборіддя ляпотить із жовтих іклів на щелепи, на груди. Вони блюють від пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а ті тусають їх у пуза, товчуть писки; дітлахи ревуть, сцють у багаття, і батьки напівкумарні позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближніх водозбірень. Очунявши, дроблять курячі кісточки на пісок кутніми, що ними перетреш крицеву дротину. Тіло потребує… А душа… Хто її вигадав?

      Може, доктор Шмулєвич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як і повітря, витримує все; початок і кінець, кінець початку. А наступної неділі, коростяво розкидавши багаття, товчуть своїх любок, завчено повторюючи вітання, почуміло вітаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному ділі утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде світило…

      Принаймні, так думав вільний доктор Шмулєвич, колишній військовий хірург, якого виперли зі служби за надмірну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфіну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулєвич закінчений цинік, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жіноцтвом у нього. Майже за безцінь розпродував, щоб спішно догодити черговій пасії. Воно б і зійшло з рук, але жадоба жінки дорівнює жадобі закоханого в неї чоловіка. Навпроти дверей доктора знімав комірчину й Віталій. Сходилися вони в розмовах, бо студент технічного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений і спітнілий, вирячивши червоні від безсоння очі, тинявся по мітингах, що на цей рік більше скидалися на циганський ярмарок, уквітчаний різноколірними прапорцями; це нагадувало більше карнавальну процесію, що лінькувато никала з боку в бік, вигукувала потрібні слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтікаючись СКАЧАТЬ