Сини змієногої богині. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис страница 19

СКАЧАТЬ та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привіт навіки зниклого народу.

      Могікани українських степів – ті, що зникли

      СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.

      Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.

      І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.

      496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років.) Розквіт об’єднання припадає на кінець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани – царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дійшло – до створення СКАЧАТЬ