Кровна мста. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:

      – То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?

      – Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.

      Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.

      Вадим

      Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.

      – То що, згода? – запитав боярин.

      Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.

      – Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.

      – Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.

      Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.

      – У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.

      Боярин стояв на своєму.

      – Нас буде небагато – восьмеро.

      – Щось мало як для сольства.

      – А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.

      Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.

      – Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.

      Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.

      – Що за справа?

      – Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.

      – Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?

      – То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.

      Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.

      – Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.

      Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.

      – Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.

      – Було, – погодився купець. – Багато я СКАЧАТЬ