Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Юра дивився на неї так здивовано, аж я подумала, що він теж не може її згадати. Навіть коли вона назвала своє ім’я, прізвище, адресу й рід занять, погляд його був неуважним і розгубленим.

      Я не знаю, коли це відбулося. Коли настав той самий момент, у який я зрозуміла, що їй не можуть не повірити, бо вона каже правду. Може, тоді, як вона розповідала, що зробила від нього аборт і тепер не здатна народити. Або коли точно назвала метраж моєї квартири, яку Юра вважав своїм везінням і персональним досягненням. А можливо, коли передражнювала мою маму з тими самими інтонаціями, з якими передражнював її він.

      Чи коли вона розповідала про календар перенесених свят, її власний календар, де друге січня було Новим роком, п’ятнадцяте лютого – Днем Святого Валентина, а дев’яте березня – Восьмим. І коли відпустка починалася в жовтні. Напевно, саме тоді, бо багато чого згадалося. Його відсутність, метушливе повернення, те, як він довго й ретельно мив руки, перш ніж торкнутися до залишків святкових пирогів або до мене.

      Але, скоріше за все, тоді, коли вона провела по своїй шиї двома пальцями, великим і вказівним, ненадовго завмираючи та притискаючи ключиці, а потім і підборіддя. Він так робив дуже часто. Можна говорити чужими словами, це доведе те, що ти часто спілкувався з цією людиною. Але чужі жести, такі інтимні, такі індивідуальні, стають твоїми тільки тоді, коли й людина стає твоєю. Інакше не буває.

      Хотілося втекти, але так не можна було вчинити. Це була не моя персональна трагедія, це був театр. Суд – не власна квартира або під’їзд. Юра вибухав у мене на очах, частинами. Зникав, лишаючи після себе тільки сморід і деякі спогади про колишню красу. Як салют, як феєрверки…

      Арсеній залишився зі мною. І квартиру, зважаючи на все, повернуть. Мені доведеться оплатити ремонт, якісь несуттєві дрібниці, про які не хотілося навіть думати, не те що ними займатися.

      Восьмого березня до мене мала підбігти Ольга. Але той, хто її відшив, раптом про неї згадав, і вона зателефонувала щаслива. Ковтаючи слова, сказала, що заскочить до мене завтра надвечір. А може, і наступного тижня, залежить від ступеня його занурення. Я усміхнулася.

      Не знаю чому, але я зовсім не здивувалася, коли пролунав дзвінок і до квартири увійшла Свєта. Після суду ми не бачилися, вона намагалася поговорити зі мною, але я просто не могла.

      Було вже пізно, Арсеній спав у своїй кімнаті. Я крутила в руках пляшку шампанського, яку Свєта спритно відкоркувала, обережно витягши з моїх рук.

      – Ой, тільки тихо, Арсеній прокинеться, – пискнула я й пригнула голову.

      – Перше, чого вчиться самотня жінка, – це відкорковувати шампанське, – сказала вона зі своєю лукавою посмішкою.

      Свєта розлила напій по келихах, підсунула до мене таріль із канапками.

      – За нас?

      Я кивнула. І раптом зрозуміла, що зовсім не гніваюся на неї. Образа зникла. Розчинилася, як бульбашки в келихах. А разом із нею вивітрилася й моя провина перед чоловіком.

      – Полегшало? Я так і знала. СКАЧАТЬ