Ключ. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ так звично усе виглядало, що тільки згодом я став дошукуватися в кожному слові чи спостереженні якогось таємного знаку і поволі впадав у містику. Бо те, що відбулося, не клалося здорового глузду. Я прикликав на допомогу магів потаємних наук Дебароля і Сен-Мартена (слава Богу, читав їх в ориґіналі) , ночами божеволів разом з абатом Агріпою над загадкою чисел, у яку намагався прозирнути ще Піфагор, та згодом усе це облишив, аби до решти не спасти з розуму, і сам викинув диявольську штуку.

      Однак повернімося до «Трьох поросят», де стоїть крута пахощ підсмаженої кави і хмільний туман, де в тютюновому диму висить сокира і тирлуються люди, сновигають від столів до бару, від бару до інших столів, перегукуються завсідники – звичайна собі метушня, в якій немає за що зачепитися окові і яка після першого збудження напосідає на тебе гнітючою втомою. Кав’ярня влаштована так, що відразу всю не окинеш оком, її зала перегороджена арковими проймами на три частини (звідси, мабуть, і назва – «Троє поросят») , і я обійшов усі, шукаючи знайомих, поки нарешті таки помітив мого любого друга Івана Маловічка – його велика лиса голова світилася у мороці, як місяць-повня, і цей місяць цідив із чарочки горілку такими делікатними ковточками, наче то був риб’ячий жир.

      – Сто років тебе не бачив, – сказав Іван Маловічко. – Ти що, десь служиш?

      – Не каркай, – відповів я і подумав, що мій любий друг Іван таки справді схожий на велику лису ворону, яка живе триста років, – інакше як могло вийти, що він не бачив мене сто літ.

      – А де ж пропадав? – прискіпався Маловічко.

      – Писав дисертацію.

      – Ти-и-и-и?

      – Не собі, не лякайся. І всього лиш кандидатську, – заспокоїв я Івана, щоб він не захлинувся риб’ячим жиром. – Так що я частую.

      Я підійшов до бару і галантно вклонився своїй щирій приятельці Катрусі, для цілковитої чемності хотів ще підморгнути, але не вийшло: зір поглинала пазуха, де здіймалися дві вершини Арарату, і в тих вершинах дихало два пригаслі вулкани.

      – Десь далеко їздили? – спитала Катруся.

      – Атож, до Америки. На Ґенеральну Асамблею ООН. Ти не уявляєш, серденько, як після Америки хочеться по-людському напитися. Давай пляшку «Княжого».

      – І, звичайно, без закуски! – зневажливо пхикнула Катруся.

      Як ласувать то ласувать: на зло Катрусі я взяв аж три коробки чіпсів, бо при світлі Маловічкової лисини вже побачив свого давнього приятеля Сергія Приходька, який помахував мені рукою, як це роблять вожді на трибунах під овації очманілого натовпу. Авжеж, я мушу мати за честь, що Приходько приєднався до нашого столу, мушу навіть прихопити для нього порожню чарку, а за це він доконає мене своїми віршами.

      – Ти що – розв’язав? – весело спитав Приходько.

      – На відміну від інших, я ніколи й не зав’язував, – сказав я і цим легенько його вколов, та він не образився. Зрештою, Приходько ніколи не СКАЧАТЬ