Рай. Центр. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.

      Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:

      – Геть!

      …Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів – це кінець. Перепечай – тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке… Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш – червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?

      – І якого… мене туди понесло?! – із розпачем.

      Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

      – Володимире Гнатовичу…

      Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся – чого ти прийшла, Соню?

      – Зранку… до міліції йду… – Слова, мов іскри з каменя. – Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…

      Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

      – Зачекай, зачекай… – у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

      Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього – як чорт від ладану.

      – Не підходьте!

      – Та добре, добре! – Руки догори – здаюся. – Дай подумати, як тобі допомогти.

      – Зранку до міліції зі мною підете? – розплакалася.

      – Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога – орда бійців, а на твоєму – тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

      – Володимире Гнатовичу…

      – Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… – Серце у п’яти. – …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

      – А ви?

      – А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… – замовк. – Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

      – Телефоном викликали…

      – Хто?

      – Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, СКАЧАТЬ