серед юрби. Коли очі закрила – спальня батьків щезла, натомість присутність в іншому місці стала більш реальною. Могла добре розгледіти тих, хто стояв поруч в юрбі. Молоді красиві люди – чоловіки, жінки, але жодної дитини. Всі мовчали, втупивши очі в небо. Мальва, тобто той, ким вона зараз була чи в голові кого вона була, і собі задерла чи задер голову. В небі по колу кружляли білі перисті хмари, однак ті хмари нічого доброго не віщували, принаймні внутрішньо дівчина вся стислася, як ото перед фіналом у змаганнях, збираючись зі всіма силами. Але загроза від хмар не була великою, це відчувала і вона: хмари не мали ще справжньої міці, таке собі попередження про наміри. На якусь мить дівчині здалося, що той край, куди її закинув варган, тобто ключ, Птаха так його називала, не зовсім чужий для неї, тому що почувалася у ньому впевнено. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд, відклеїла очі від неба, озирнулася. На неї дивився чоловік – високий, стрункий, білобрисий, коротко підстрижений, зачіска геть інша, ніж в оточуючих, проймаючий погляд чорних очей. Чомусь знала напевне: з присутніх на площі ніхто таких чорних очей не має. Вирізнявся серед мешканців цього краю і, очевидно, не тільки зовнішньо. Дивився на неї аж надто пильно. Раптом чоловік «впізнав» її та зачав волати: «Птахо! Кохана! Ти повернулася!» – і, розштовхуючи безцеремонно юрбу, став пробиратися до неї. І стільки в очах чоловіка було шаленства, що Мальва, та, що сиділа на своєму ліжку посеред Львова на вулиці Грінченка, з переляку та через розгубленість піднесла дримбу до вуст і загуділа. Але перед тим вона встигла вихопити з юрби ще одні очі – то були очі «сина ворожого» Остапа. Сиділа на ліжку пару хвилин, майже не рухаючись, довго вимірковуючи – що тільки-но з нею трапилося. Дримба – то ключ від дверей, залишений для неї Жінкою-Птахою, ключ, який відкриває двері в інші світи. У світі, який щойно покинула, було багато сонця. Світ складався зі світла, і всі помисли його мешканців були такими, бо вона бачила їх наскрізь; цю силу давав оберіг. Чоловік сплутав її з Птахою. Всьому була виною дримба – однозначно, дримба Птахи. Мама ж сказала – не використовувати дримбу, поки не навчишся. Ні, вона більше не стане. Вона ж не ідіотка. Бо той світ з Остапом був хорошим, але, знала напевне, є й інші світи – не такі лагідні. «Ключем треба вміти управляти, дуриндо», – проказувала сама собі. І чомусь була впевнена – цього колись навчить її Птаха, інакше б вона не залишала тут свою дримбу.
Для одного дня вражень та емоцій було начебто й забагато. Сиділа мовчки на ліжку, перебираючи в голові події сьогоднішнього дня. Здається, сюрпризи в її житті лише починалися і це ще далеко не кінець. Та жінка, Птаха, їй дуже когось нагадувала, когось до болю знайомого, і вона обов’язково згадає її, тому що… «Тому що – це початок. І хай твориться те, що має творитися», – прошмигнула головою думка голосом Остапа.
