Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з творами яких українських авторів щонайперше варто познайомитись, називає: «писання Ольги Кобилянської, Стефаника, Мирного».

      Безперечно, маючи на увазі одночасну присутність у письмі Панаса Мирного і психологічного, і соціального елементів, дослідницького інтересу автора і ноток його ж небайдужого власного ставлення до зображуваного, відзначаючи багатство відтінків поетичного викладу і широкий діапазон його емоцій, «першим симфоністом української прози» влучно назвав Панаса Мирного український письменник ХХ ст. Олесь Гончар. Здобутком автора «Хіба ревуть воли…» та «Повії» є – як і годиться «симфоніям» – потужний художній і проблемний розмах обох його романів, переконливе доведення цими художніми структурами – фактично уже у 70—80-х роках ХІХ ст. – великих зображальних, виражальних, інтелектуальних спромог українського художнього слова.

      Микола Бондар

      Хіба ревуть воли, як ясла повні?

      Частина перша

      І

      Польова царівна

      Надворі весна вповні. Куди не глянь – скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле – що безкрає море – скільки зглянеш – розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо – ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре – погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, – тремтить, переливається, застигає в повітрі… Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, – і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього… Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди, на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

      Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…

      Ішов СКАЧАТЬ