Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

      Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.

      – Голова болить, Соню? Може, іншим разом? Ти вибач мені, я не…

      – Ти хотів про щось говорити? Я слухаю!..

      Знов це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязкий, ніяковий.

      – Так от, бачиш, Соню… Я тільки що мав неприємну сцену з Дмитром…

      І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.

      – Ти не можеш сказати мені, через що він такий? – питаюсь я.

      Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:

      – Він ревнує мене до тебе.

      Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюсь знов:

      – А… більш нічого?… Андрійко тут не…

      Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує очі й дивиться просто мені в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.

      – Не знаю!.. – шепоче вона й одводить очі.

      – Ви балакали про це?

      – Ні!

      – Він підозріває?

      – Не знаю!.. Він б’є мене…

      Я швидко для чогось підводжусь і зараз же сідаю знов.

      Ми довго мовчимо. Нагорі пересувають стільцями, човгають по підлозі ногами, мабуть, вечеряють.

      – Соню! Скажи мені!.. Чуєш? Скажи мені щиру правду! Забудь усе, що було, скажи оттак, з глибини душі: чий Андрійко? Ради Бога, Соню, зрозумій!

      Я встаю й підходжу до неї. Соня нижче схиляє голову, мовчить і, нарешті, каже шепотом:

      – Я сама не знаю!

      – Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…

      – Не знаю!! – раптом з люттю випростовується вона й дивиться на мене широкими від злості очима. – Чуєш? Не знаю!

      Вона встає, прудко переходить до кушетки й падає головою в зелену, вишивану подушку.

      Я закурюю й жадно затягуюсь. Так, я це, власне, й думав раз у раз. Це гірш усього. Тепер ясно. Це гірш усього…

      Я довго ходжу по хаті, безладно думаючи про різні речі, а три слова «це гірш усього», як у попсованім апараті, весь час самі собою вистрибують та й вистрибують.

      – Так, це гірш усього! – голосно кажу я, щоб одчепитись од них і зупиняюсь. І тільки в цю хвилину я розумію, як слід, усе значіння Соніної правди.

      – Що тепер робити? – тихо кажу я не то до себе, не то до Соні.

      Вона лежить непорушно, обхопивши голими, худими руками зелену подушку, одвернувши лице до стіни, і рівно, як утоплена, витягши ноги в чорних зі стрілками панчохах.

      – Що робити, Соню? – безпорадно повторяю я.

      Соня нарешті ворушиться, підводиться й чепурить волосся.

      – Нічого не робити!.. – каже вона байдуже, розбито.

      – Але треба ж якось…

      Соня заплющує очі й сидить так. Їй, десь, ломить голову.

СКАЧАТЬ